Список форумов ФОРУМ. СТАРАТЕЛЬ. СОМ ФОРУМ. СТАРАТЕЛЬ. СОМ
ЛИТЕРАТУРНО ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ ФОРУМ
 
 FAQFAQ   ПоискПоиск   ПользователиПользователи   ГруппыГруппы   РегистрацияРегистрация 
 ПрофильПрофиль   Войти и проверить личные сообщенияВойти и проверить личные сообщения   ВходВход 

Наклейка

 
Начать новую тему   Ответить на тему    Список форумов ФОРУМ. СТАРАТЕЛЬ. СОМ -> Любимая проза
Предыдущая тема :: Следующая тема  
Автор Сообщение
Елена Субботовская



Зарегистрирован: 25.06.2008
Сообщения: 73
Откуда: Украина, Киев

СообщениеДобавлено: Fri Dec 23, 2011 12:19 am    Заголовок сообщения: Наклейка Ответить с цитатой

Чорна автівка, припаркована на узбіччі біля будівлі Голосіївського районного суду, нагадувала мале розгублене теля, що стоїть у вузькому загоні серед інших чорно-біло-червоних телят в очікуванні своєї черги на забій. Понурившись, опустивши голову, притиснувши вуха до шиї, немов хоче осліпнути і оглухнути, щоб не чути різкого викрику забійника: «Наступний!». А позаду і попереду вони - понурені голови і притиснуті вуха, приречені на такий само викрик.
Або інша проекція. Мірне буркотіння розігрітих асфальтом двигунів. Телефонні розмови голодних та втомлених від дорожніх заторів водіїв. Радісно-жовта табличка з надписом «МакДрайв». І також черга. І також викрик. Але інший. «Вільна каса! Наступний!». І чорно-біло-червоні «телята» неспішно поповзли вперед до віконця…
Мабуть, вибір аналогії визначає суддя, що ставить підпис під нескінченними ухвалами та рішеннями. Чи секретар судді, що ставить підпис під нескінченними ухвалами та рішеннями, передаючи їх до канцелярії. Чи дівчина з канцелярії, що видає до ознайомлення ці нескінченні ухвали та рішення, що їх передає до канцелярії секретар судді, що ставить підпис…
Аварійка з монотонністю камертона рівно цокала, моргаючи зеленими стрілками на приборній дошці. В салоні стояла густа гнітюча тиша, яку час від часу розрізало скреготання гальмівних дисків, гул моторів та інша вулична музика. Монітор віщав: «Пт. 14:23. Jam FM».
Зо три хвилини людина за кермом машини сиділа не рухаючись, опустивши стомлену думками та сумнівами голову на руки на кермі. Знати б, що за думки юрмились в її голові тієї хвилі…
- Та пішло воно все! - злісно вигукнула в тишу дівчина за кермом, впевненим механічним рухом крутнувши ключем за годинниковою стрілкою вправо.
Чорне теля схаменулось від мрійного сну про соковито-зелені весняні луки, і ні на мить не сумніваючись, слухняно скинуло зі спини разом із телячою покірністю зимно-біле снігове мереживо, загарчавши африканським левом.
Ялина не вагалась більше ні хвилини. «Все. Досить… Якщо не можна, але дуже кортить, то…можна...Значить, так треба… Кому що, а курці – просо…» Хто зна, яка із цих думок заякорилась в Ялининій голові, в той час, коли вона тиснула педаль газу спрямовуючи своє авто у напрямку виїзду з міста замість запланованої раніше роботодавцем, клієнтами, податковою інспекцією (але з усього видно, не Богом) вулиці Костянтинівської?!
Потєхіна… 40-річчя Жовтня… Одеська площа…Пост ДАІ…На білому фоні великі літери «КИЇВ», перекреслені чорною смугою… З правого боку – «Садовий центр»… На білому фоні великі літери «ЧАБАНИ»… Через два кілометри знову ж вони, вже з чорною смугою по діагоналі… Хвилина… Заправка «КЛО»… Вдих… Поворот на Віту-Поштову праворуч, сосновий ліс ліворуч… Видих… Заправка «ЛУКОЙЛ»… Третя колонка, п’ятий до повного… СВОБОДА! Чотириста шістдесят чотири кілометри свободи. Сто п’ятдесят на годину. Дві зупинки на каву. Дві зупинки на «ЛУКОЙЛ». Дві зупинки на вимогу ДАІ. Треба поспішати! Щастя чекати не буде.
А щастя і справді не чекало. Воно вийшло з будівлі ОТП-банку, що на Жилянській, покружляло вулицями центру, на хвильку затрималось в МЕГА-маркеті на Горького, чкурнуло до Московської площі, понудьгувало у заторі на Васильківській, підкачало тиск у шинах до три і два на шино-монтажній станції за Одеською площею і, накриваючи колесами з гамірної столиці, полетіло наздоганяти чорне з червоними стоп-сигналами і непрацюючим лівим габаритом теля.
Що може бути приємніше за справний мотор, рівну трасу, ледь почату пачку Парламента і слізогінне «Мне приснилось небо Лондона…» із динаміків?! Коли маєш гидесний настрій, мабуть, нічого. Хіба тільки повна чашка глінтвейну, вимкнений мобільний, червоний у велику чорну клітинку плед, Ніно Катамадзе зі своїм «Once in the street», темна кімната і ліхтар за вікном… А просто з ліхтаря великими м'якими пластівцями сипле сніг. І чи то сніг, чи то глінтвейн… Але душа гоїться. Бо так їй м'яко! Так безтурботно!
А снігу тієї зими було аж занадто вдосталь. Як то кажуть, хороший хазяїн собаку в таку пору надвір не вижене, а Ялині хоч би що. От натура! Двірники ледь встигають справлятись із сніговою завісою на лобовому склі. Номери задні геть позамітало – суцільна біла пляма. Видимість – метри чотири від сили. Так ні ж! Прям хоч розстрілюй, а треба їй в Одесу! На трасі лишень дальнобійники, автобуси, та ще ті нещасні, що не підвладні ні собі, ні провидінню, а тільки чуйному керівництву, яке просто як «Родіна», - коли каже: «Треба у відрядження», то це значить-таки треба.
- І хто тільки придумав ці телефони! – подумки вилаялась дівчина. Але все ж зробила музику тихіше і зняла слухавку. – Алло. Так, Вікторе Петровичу!... Ні, Вікторе Петровичу. Не на «Аверсі»… Та у нас же як завжди… Поїхала по пластик, а «молочки» не було. То я миттю на Факторіал. А у них переоблік. І що робити?! Довелось фланці на Кроносі забрати, а кромку казали в понеділок підвезуть… Зараз де? Та де… От чорт… Та щоб тобі!... Та ні, Вітя, це я не тобі!...Це мене тут якесь відро старе підрізало…Де, де… Клієнт терміново просив зустрітись… Ага, благав просто! Каже, діло на сто міліонів. От і їду світ за очі на Харківський… Нііііі… Сьогодні вже, мабуть, не повернуся. Та, затори такі, що ого! Ти ж знаєш!... Та й ти краще через набережну не сунься. Там снігоочисна машина зламалась. Години зо дві простоїш… Ага… Ну, до понеділка тоді про всяк випадок… Так, безумовно, якщо звільнюсь раніше, то одразу в офіс… Ну, хай щастить!
- Хух… І то слава Богу, - полегшено зітхнула Ялина, прочинивши вікно і запаливши цигарку.
Але телефон знову завібрував на пасажирському сидінні.
- Так, Вікторе Петровичу! – приречено видавила дівчина.
- Ну, на провидицю ти аж ніяк не тягнеш, - почула у відповідь незнайомий чоловічий голос Ялина.
- Хто це? – роздратовано буркнула дівчина.
- Якщо тобі так кортить звертатись до мене так офіційно і по-батькові, то Максим Ігоревич я…буду, - відповів чоловік з трубки.
- Дуже дотепно, Максим Ігоревич! Чим зобов'язана мати таку честь? У мене обмаль часу і не зовсім зручно говорити, – в'їдливо відповіла Ялина.
- Ахахахаха, - долинув з трубки відвертий та захопливий сміх. – Та ясно, що не зручно. У тебе он зараз по правому борту «мінти».
- Чорт! – вилаялась Ялина і миттю загальмувала, скидаючи швидкість до дозволеної правилами дорожнього руху та ненависної водіям іномарок з об’ємом мотору більше за один і два.
І справді за двісті метрів за пагорбом виднілась патрульна машина. Проминаючи ДПС-ників, пристібнута, з ввімкненими ближнім світлом, з талонами техогляду і обов’язкового страхування на лобовому склі, Ялина нахабно посміхалась, мало не заглядаючи у вічі «найнекорумпованішим» представникам влади. Причепитись було ні до чого. Патрульному нічого було робити, як тільки опустити радар і повернутись до свого авта для подальших теревенів з напарником в очікуванні нової «жертви».
- Що, хлопці, не клює? – засміялась сама до себе Ялина. – Не на те ловите, мабуть! На мотиля спробуйте!
Згадавши, про дивний телефонний дзвінок, простягла руку до телефону, який поспіхом кинула на пасажирське сидіння, коли проминала міліціянтів. Співрозмовник досі був на зв’язку, наполегливо очікуючи на продовження розмови.
- Ви ще тут? – спитала дівчина.
- Аякже, кицюню! Де ж я тепер від тебе подінусь! Як побачив твій задок…тільки ти цеє…габарит правий відремонтуй, бо ж не годиться так…от…так оце тільки побачив – так і сказав собі: «Все, Максимка! Добігався ти! Пропав!» Так що тепер що хоч зі мною, те й роби, радість моя! Хоч жени, хоч гони - твій навіки, – отримала вона у відповідь.
- Кумедний фокус з даїшниками. Хто Ви, врешті решт?!
Ялина починала дратуватись. Невідомість та невизначеність завжди її нервували. Поглянула по дзеркалах. Поруч нікого. Попереду по правій полосі шкандибав цегляно-рудий «Москвич». На зупинці підморгував аварійкою пасажирський рейсовий автобус. Позаду – снігова курява і пуста траса.
- Я хто? Хммм…. Добродій-анонім з роду Нострадамусів, – змовницьки прошепотіла слухавка у відповідь.
- Так! Все! Досить! – відрізала вона і натиснула на червону кнопку закінчення виклику, жбурнувши телефон на сидіння. – Це ж треба! Шпійон, блін!...Кицюню…Фу!
Скільки Ялина себе пам’ятала, її завжди виводило з себе подібне «сюсюкання». «Киці», «сонечки», «пташечки», «рибоньки», а також всілякі «зайчики» з «лапунями» вона вважала за дитячий садок як мінімум і за приниження жіночої гідності як максимум. Неодноразово була вона свідком ситуації, коли, к приміру, в торгівельному центрі чергова розфуфирена та вилощена до блиску «киця», за якою навздогін обов’язково тягнувся довгий важкий шлейф нав’язливих, але без міри дорогущих парфумів, невпинно та професійно зменшувала товщину гаманця чергового «лапуні», бігаючи від однієї крамниці до іншої з радісними викриками: «Лапуня! Тільки-но поглянь! Сімдесят відсотків знижки! Ми обов’язково маємо тут щось придбати!». І байдуже, що то магазин туристичного спорядження. І байдуже, що «киця» не те що розкласти того придбаного з сімдесятивідсотковою знижкою намету не зможе, а й входу до нього не знайде при нагоді. І байдуже, що навряд чи й нагода така їй у житті стане, бо вона і гадки не має про те, що таке похід, рюкзак, гречана каша з казанка, комарі і намет а ля «ол інклюзів» з видом на гори. А «лапуня», обвішаний пакунками і клуночками, тяжко зітхаючи, преться за своєю «кицею» з одним лише стійким бажанням – купити того клятого намета з вологостійким дном, запхати її разом із ним у новенький спальник з температурним режимом від мінус двадцяти до плюс п’ятнадцяти, тугенько перев’язати всіма десятьма метрами німецької мотузки за двадцять п’ять доларів за метр, відтарабанити все це щастя на самісіньку верхівку Чатир-Дагу і покинути там без телефону, гречаної каші і карти місцевості. А самому опинитися вдома, поруч з двометровою плазмою, яка транслюватиме один тільки футбол без реклами, і двокамерним холодильником, зверху донизу заставленим пляшками зі свіжим прохолодним баварським пивом.
Всі ці медово-карамельні солодощі були Ялині ненависні і по відношенню до себе категорично неприйнятні. А тут на тобі! Кицюню!
- Краще про всяк випадок вимкнути телефон. А то як ще раз ця «кицюня» подзвонить, я за себе не відповідатиму, - вирішила Ялина і відключила слухавку.
За дві години без пригод та перешкод Ялина дісталась невеликого придорожнього ресторанчику, що належав одному досить відомому та талановитому (принаймні, на його власну думку) діячеві культури. Подорожуючи до Одеси, дівчина завжди робила тут зупинку на каву та відпочинок, адже то була середина шляху від Києва до чорноморської «перлини». Так приємно було помічаючи на схилі пагорба серед темного поля добре знайомий осяяний яскравими вогнями оазис спокою та комфорту, помірно знижувати швидкість із вже звичних ста п’ятдесяти до ста десяти… сімдесяти… п’ятдесяти… двадцяти, звертати на узбіччя, зупиняти машину, і вимкнувши двигун, опинятись у цілковитій тиші. Ще декілька секунд слухати відлуння роботи мотору - якесь там його цокання, шепотіння. Потім відкривати двері і ступати на землю. Відчувати ледь-помітну вібрацію у ногах, руках. А роблячи пару кроків, ловити себе на думці, що ноги автоматично рухаються за схемою «щеплення-газ», а права рука робить кола у повітрі, шукаючи ручку коробки передач.
За кілька годин дороги Ялина ставала більше ніж одним цілим зі своєю машиною. Вона сама ставала машиною. Так було завжди. Ще перші п’ять-десять хвилин у дорозі голова була повна різних турбот, роздумів, а згодом вони намотувались на кардан і поступались місцем холодному аналізу навколишньої ситуації, реакції та зосередженості. За це Ялині і подобались дальні подорожі. Вона втомлювалась фізично – мліла шия від сидіння в одній позі та тяжчали повіки від постійного напруження очей, – але все це компенсувалось відпочинком моральним. Проблеми та турботи обмежувались лише вчасною заправкою автомобіля та прагненням не «попастись» за перевищення швидкості.
Зупинка на каву на середині шляху була приємною ще й тим, що Ялина опинялась у колі таких-само людей-машин, які поділялись на дві категорії – ті, що роблять у повітрі кола правою рукою і ті, що є власниками автомобілів з автоматичною коробкою передач і таких кіл не роблять. Їх між собою єднала дорога, зшиваючи своїми короткими і довгими білими смугами в єдине сіро-асфальтне полотно, по якому всі вони шмигали туди-сюди, наче човники по ткацькому станку. І звісно, всі вони були різними – пихаті й прості, веселі й дратівливі, втомлені й бадьорі, нахабні й чемні, на Жигулях і на Лексусах – їх відрізняло від інших людей напевно лише одне – всі вони відчували ледь-помітну вібрацію у ногах, ступаючи на землю біля цього невеликого ресторанчику на півдороги від Києва до Одеси.
Ялина припаркувала авто на вільному місці стоянки, вийшла з машини, однією рукою натягуючи пуховика, а іншою похапцем ховаючи в сумку телефон і гаманець, та поспішила до затишної гостини. Праворуч від входу стояло декілька машин з київськими та одеськими номерами. Небагато відвідувачів. Та воно й не дивно. Взимку рано темніє і обачливі водії виїжджають до місця призначення з таким розрахунком, щоби дістатись туди зарання. Їзда вночі такою погодою віщувала багато небезпечних пригод.
Проходячи повз машини, Ялина не змогла не посміхнутись, побачивши здорового позашляховика «по вуха» заляпаного багнюкою так, що навіть важко було визначити, яким був його природній задуманий виробниками колір фарбування:
- Цікаво, де ж це його так носило? Правду кажуть, свиня скрізь болото знайде, - подумала про себе дівчина, відчиняючи двері до ресторану.
Проблем з пошуками вільного столику не було і Ялина затишно вмостилась в зручному кріслі в очікуванні на офіціанта. Хоча вона знала, що замовлятиме тільки подвійну каву, відкрила і почала гортати товсту книгу-меню, яку знайшла на столику. Від цього інтелектуального заняття її відірвав знайомий віднедавна чоловічий голос:
- Де тебе дідько носить!? Скільки можна чекати? Я вже півгодини тут стирчу, а тебе нема й нема. Телефон вимкнула, додзвонитись неможливо. Я вже хвилюватись почав. Як це розуміти? Щоб це мені перший і останній раз такі витівки! Візьмусь я за твоє виховання, тоді побачиш!
Ялина слухала мовчки, нібито цілковито занурившись у вивчення сторінки «Другі страви». А сама просто боялась підняти очі і переконатись у дійсності того, що з нею відбувалось. «Ні! Цього просто не може бути! Нісенітниця якась! Може, це не до мене? Помилились? Десь я вже чула цей голос. А зараз ще, мабуть, і його власника приперло на мою голову. Точно! Він - пихатий, мордатий, самовпевнений коротконогий старпер! Ніяк інакше. Ну все! Терпець урвався! Ну, тримайся, Макаренко!» - подумалось тієї хвилини дівчині, і вона рішуче підняла голову, сповнена гніву та прагнення дати достойний відбій нахабі.
- Драсті, - тільки і вистачило духу промимрити.
Ялина збиралась провести лікбез маленькому пузатому дядечці з брудненькими думками у лисенькій голівці, але аж ніяк не високому широкоплечому тридцяти-п’яти – сорокарічному симпатичному хлопцеві у охайному діловому костюмі в темну смужку, з шалено-відвертою посмішкою та сяючими радістю сірими очима.
- І ти ходи здорова! То й як воно? – продовжував з дитячою безпосередністю хлопець. – Дозволиш присісти? Чи, може, ти на кого чекаєш посеред траси Є дев’яносто п’ять?
- Ее..Так..тобто ні..тобто…а ти ж Господи, - спробувала зібрати слова докупи в цілісне речення Ялина. Поступово вона виходила з трансу, усвідомлюючи, що це таки відбувається з нею. Усвідомлюючи, але ніяк не розуміючи, чому, що і до чого.
Хлопець присів за столик, покликав офіціанта і замовив дві подвійні кави. Ялина спершу приємно вразилась тим, що він вгадав її бажання, і одразу ж обурилась. А чого це він за неї вирішує? Самовпевнений павич.
- Шановний! Я повнолітня і маю право сама за себе вирішувати. З чого Ви взяли, що я хочу подвійної кави?
- За «шановного» дякую, а з приводу кави – суха логіка. Ти їдеш з Києва. Це до цього місця двісті шістдесят два кілометри. Зробила зупинку – значить стомилась. І їхати тобі ще стільки ж. Принаймні, не поруч. Бо не спинялася б. Вірно? Вірно. Значить, до Одеси.
- А може, не до Одеси, - перебила хлопця Ялина. – Може, до Армянська? А то й до Севастополя?
- Якби тобі їхати до Севастополя, ти б виїхала ще вчора зранку. Якщо ти, звісно, маєш клепку. А ти ж її маєш? – продовжував він, посміхаючись.
- Нуууу…маю…напевно, - зніяковіла дівчина.
- А може, мені саме поночі туди треба дістатись? – ніяк не вгамовувалась вона.
- Якби може, то їхала б поїздом, а не машиною по такій погоді, - вже не втримуючи сміху, відповів чоловік і не даючи їй отямитись, знову вдався до логічного пояснення. – Так от, їдеш ти, значить, до Одеси. Їхати ще далеко, а ти вже втомилась. Колір машини у тебе чорний, номера закінчуються на тридцять чотири. У каві саме тридцять чотири калорії, значить ти збиралась замовити чорну каву. А подвійну…ну…мабуть, тому що ти вже повнолітня!
Закінчував свою думку хлопець вже попросту регочучи та хапаючись руками за живіт, що певно, аж болів від передозування веселощами.
Очі Ялини від його слів все більше округлювались. Вона остаточно втратила тонку нитку його «логіки» і намагалась хоч якось розібратись у тому, що він казав.
- Чекай! А до чого тут колір і калорії? І номери…Я схожа на тупеньку ракушку? – розізлилась на його насміхання дівчина. – І взагалі, що Ви собі дозволяєте? Ми з Вами на брудершафт не пили. І зовсім навіть незнайомі. А Ви тут камеді-клаб влаштовуєте! На все добре!
Ялина стрімко скочила з крісла і простягла руку до куртки, що висіла на його спинці.
- Чекай! Я не хотів тебе образити! Правда! – підхопився хлопець. Його лице вмить змінилось. Воно враз стало стурбованим. Ні, посмішка його не покинула. Але це була вже зовсім інша посмішка. Така, ніби саме вона, а не його голос, просила: «Не йди! Лишись!». А очі - такі само - сіро-веселі. Він говорив так щиро, що Ялина здивувалась сама собі, знову опинившись у кріслі навпроти нього.
- Я поясню. Все дуже просто. У тебе в сумці лежить путівник з написом «Одеса». Я помітив. А з приводу кави…Ну, не знаю…як понесло, то все несила була зупинитись, - зізнався чоловік.
- Просто я сам її тут завжди п’ю. От і не подумав, що ти хотіла щось інше замовити. І вибач, що я тикаю. Не можу пояснити, але чомусь так відчуваю, що з тобою можна. Ти – це ти, а не якесь там неконкретне-дипломатичне «ви». А брудершафт…так за цим діло не стане. Завжди вспінеться, - підморгнув він, лукаво посміхаючись.
- Дивний…ти, - промовила Янина. – Звідки ти взагалі взявся? І звідки у тебе мій телефон? Звідки знаєш номер моєї машини? І багато чого ти ще про мене знаєш?
- Знаю, що у тебе є дім під Києвом, у Києво-Святошинському районі…дай подумати…У Білогородці. Точно. У Білогородці. Відчуваю… Але ж вірно?
Споглядаючи, як знову витягується від подиву Ялинине обличчя, хлопець поспішив вдатись до пояснень:
- Так…Знову ввімкнути логіку чи одразу до другого варіанту перейти?
- Коротше! – відрізала Ялина.
- Слухаюсь! – козирнув він. – Наклейка.
- Яка наклейка? – напружилась дівчина.
- Ну, ти ж сама хотіла, щоб було коротше. На твоєму задньому склі наліплена наклейка з об’явою про продаж дому та з номером телефону, - знову зареготав незнайомець.
Він взагалі здавався уособленням тотального позитиву і глибокого дитинства. Був якимось солідним ззовні і безпосереднім всередині. Про таких кажуть «багаторічне дитя». Посмішка не сходила з його обличчя.
«Цікаво, - думала Ялина. – Дорогий костюм, стильний годинник, остання модель «Нокіа», сигарети «Парламент», і певно що приїхав сюди не на жовтенькому рейсовому «Ікарусі»…Значить, вміє заробляти. І ще цікаво, на переговорах він так само регоче без упину?»
І намалювавши у своїй уяві таку-собі нічогеньку картинку, сама від тієї фантазії зайшлася сміхом:
- Один нуль. Граємо далі. Здорово ти мене підловив!
- Готовий здатись без бою! – відповів хлопець, піднявши догори руки.
- Та ні, це ти вже пробач, але не вийде. Першим почав. Нема чого тепер задній хід давати, - розвеселилась вона. – То як ти кажеш, тебе звати?
- Максим…Ігоревич…Але останнє не знадобиться. Хіба тільки так, для інформації. Щоб знала, як свекра майбутнього зватимуть.
- Дотепно! Ти геть ані разу не самовпевнений, як я бачу!
- Та ні, ані разу. Я ж тобі казав вже. Я з роду Нострадамусів. Все просто, - сказав Максим з нехарактерним йому серйозним виразом обличчя.
- Ааааа..пробач, забула, - і обидва розсміялись.
Час летів десь поруч, але, здавалось, не в цьому затишному місці, де двоє людей, чоловік та жінка, з ледь помітною вібрацією в ногах і вже добре помітною - в серцях, пили по третій чашці кави і сміялись, сміялись, сміялись…З себе, з вигадок, історій, естради, політики, інфляції, коливань валютного курсу…Сміялись з усього світу. Двоє людей, чоловік та жінка, що прокинулись цього ранку у різних ліжках, не знаючи про існування одне одного, зараз не помічали ані плину часу, ані того, що снігова буря за вікном вщухла, і на темному полотні нічного неба тонка жовта скибочка молодого кавунчика-місяця розсипалась безліччю сріблястих насіннячок.
- Ну, що, по конях?
- Та час вже, - перемовлялись вони, виходячи з ресторану.
Тут на Ялину очікував черговий привід для подиву. Єдина машина крім Ялиної, що лишилась на стоянці, була тим самим страшнючим позашляховиком без роду і кольору.
- Це твоє?...Твоя?... тобто твій? – вказуючи рукою у бік болотяного чудовиська.
- Ага, мій. Чотири і два. Турбо-дизель, - з гордістю відповів Максим.
- А….як його звати? – обережно запитала Яля, щоб не образити ненароком господаря своєю нетактовністю.
- Його – Танк.
- Неважко здогадатись. А де ви з ним так, перепрошую, набрались вражень?
- А це ми з ним ДжиПіЕс-навігатор перевіряли. Хто кого, - сміючись відповів Максим.
- Ну і як? Хто кого?
- Та поки, як бачиш, один-один. Ми від Білої Церкви вирішили шлях скоротити за наполегливими порадами тієї…зарази. Задав я координати і вибрав опцію «Найкоротший шлях», щоб сюди точно раніше від тебе дістатись. Але ж хто міг передбачить, що найкоротший шлях найрозбитішим та найбруднішим виявиться! Хоча за обрахунками навігатора він таки справді кілометрів на сорок коротший був. Як понесло нас селами та полями…Що попереду – страшно навіть уявити, а вертатись вже теж страшно, бо таке проїхав – одному чортові під силу, і чи проїду ще раз – то невідомо. Але, все обійшлося. Зустріли ми трактора з трактористом, які люб’язно погодилися за дві пляшки Хенесі ІксО, що у мене в багажнику лежали, відбуксирувати нас до траси. І як бачиш, все одно ми раніше за тебе встигли прибути.
Весь час, поки Максим розповідав, Ялину душив сміх. Перед нею стояв точнісінький, як і вона сама, шукач пригод. І навіть, коли здавалось, він їх не шукав навмисно, вони його знаходили самотужки. Притягував він їх, чи що.
Потиснувши один одному руки, вони попрощавшись сіли до своїх машин. Обидва одночасно завели двигуни, одночасно простягли праві руки до магнітоли, одночасно вибрали одну й ту саму радіостанцію і майже одночасно рушили. Майже – тому що Максим пропустив Ялю вперед на виїзді з паркувального майданчика.
- Джентльмен, - подумала Ялина і посміхнулась.
Решту шляху вони їхали в парі. Він - попереду, вона – за сто метрів позаду. Ближче – просто не було можливості через снігову завісу, що вилітала з-під його задніх коліс. А чомусь так хотілось ближче…
Він аварійкою попереджав її про небезпечний поворот, вона дякувала йому, мигаючи дальнім світлом. Він зганяв з їхнього лівого ряду сонних нудьгуючих дальнобійників, мигаючи їм дальнім світлом, вона дякувала їм аварійкою. І так до самісінької Одеси.
Дорогою він неодноразово дзвонив їй, щоб спитати, який її улюблений колір, на якому боці вона зазвичай спить, чому обрала саме таку машину, які книжки любить читати, чи подобаються їй устриці та чи не занадто швидко вони їдуть. А вона щоразу посміхалась знімаючи слухавку та ловила себе на думці, що їй зараз так приємно і тепло. І вона не думала про завтрашній день, роботу, турботи. Вона геть нічого не знала про нього, а він – про неї. Вона просто насолоджувалась тим відчуттям спокою та комфорту, якого і поїхала шукати цією засніженою дорогою, тікаючи від усього звичного світу і в першу чергу від звичної себе.
Діставшись Одеси, вони зупинились на роздоріжжі, одна дорога якого вела до Миколаєва та Іллічівська, а інша – прямісінько до залізничного вокзалу та центру міста. Ялині - прямо, Максимові – наліво.
- Ну, що ж…дякую за подорож, - почала прощатись Ялина першою.
Хлопець мовчки дивився на неї. Вперше за весь вечір вона не помітила радісного блиску у його очах. Щез вогник. Не мерехтів радісними іскрами. Не дражнила лукавістю посмішка. Обличчя його було зосередженим та серйозним. Немов тієї миті в його голові боролись у жорсткому спарингу думки, від перемоги однієї з яких залежало все його подальше життя.
Так не хотілось відпускати його від себе – цей неосяжний осередок тепла та спорідненості! Ялина відвела погляд, опустивши очі на годинник:
- Пізно вже. Тобі час додому.
Максим обережно взяв її за руку, закривши годинника своєю теплою рукою.
- Чекай! Не час! Я ж теж повнолітній. Мама мене вже відпускає гуляти поночі, - спробував він пошуткувати, але вийшло якось занадто натягнуто і сумно.
- Їдь, їдь вже. Дружині – мої вітання! – в свою чергу сумно всміхнулась Ялина.
- Але…як? Звідки…ти…це ж…та ні… - замимрив Максим.
- Одразу перейти до другого варіанту чи повеселити логікою?
- Коротше, - розсміявся хлопець, передражнюючи Ялину.
- Наклейка, - тихо відповіла дівчина.
- Яка наклейка? – незрозуміло перепитав Максим.
- На задньому склі твоєї машини – наклейка. Жіночий чобіток. А в багажнику – дитяче автомобільне кріселко. Я помітила.
Вона говорила, а він дивився на неї, розпливаючись в звичній щиро-ніжній посмішці і думав, що так не буває і все це не з ним, а з кимось іншим відбувається.
Вона вже давно закінчила говорити і зо три хвилини вони стояли, мовчки дивлячись одне на одного. Він і досі тримав її руку у своїх долонях. А вона не знала, де діти очі, щоб він не помітив, що вони заслані тонкою плівкою солоної вологи і от-от вибухнуть водоспадом образи на долю за те, що вона така несправедлива – познайомити їх, ніби створених один для одного, і одразу ж розвести по різні боки переправи. Най би вже й не зустрічались! Це наче дитині хворій на діабет показати цукерку справжнісінького молочного шоколаду. Наче засудженому на довічне ув’язнення розказувати про те, яка гарна цього року видалась весна в Карпатах і який духмяний бузок на дніпровських схилах ботанічного саду. Наче подарувати на Новий рік восьмидесятирічному старцеві, прикутому до ліжка інфарктом, туристичну путівку до горно-лижного курорту у Швейцарії!
- Яка ж ти уважна, кицюню! – перервав Ялинині роздуми Макс, обережно притискаючи її до себе і продовжуючи загадково посміхатись.
Їй хотілося стояти тут просто на трасі, в його обіймах цілу вічність. І забути про той клятий чобіток, і не бачити того ненависного кріселка перед очима. А те «кицюню» - яке воно було рідне та жадане! Ще добу тому вона б ні за що не повірила в те, що за якісь там години можна так прив’язатись до когось. Розсміялася б просто в обличчя тому, хто б їй таке сказав. А тим паче не могла б вона повірити в те, що це трапиться з нею. І не колись, а просто зараз.
Як не жаль було розлучатись, але холодний розум переміг гаряче серце і Ялина вирішила поставити остаточну крапку цієї ночі і їхніх перших й останніх обіймів.
- Ну, все. Тепер вже точно час. Мені час. На мене чекають, - не моргнувши й оком збрехала вона.
Насправді ніхто її ніде не чекав. Взагалі ніхто. І взагалі ніде. Вона знову була сама по собі. Цілковита незалежність і не менш цілковита самотність.
Вона востаннє глянула йому у вічі, обійняла за шию руками і, піднявшись навшпиньки, ніжно поцілувала в щоку. Потім одразу ж відвернулась, сіла в машину і щосили натиснула на педаль газу. Вже за хвилину Ялина щодуху мчала одеськими вулицями і проспектами, не помічаючи кругом себе нічого крізь пелену сліз розчарування і самітності. Немов знову тікаючи від чогось. Наче та втеча допоможе їй забути все, що зародила у серці ця ніч і віднайти щастя спокою та рівноваги. Нехай самотність! Але спокій. Скільки можна над цим серцем знущатись – краяти його на шмаття!? Значить, так треба. От тільки зрозуміти б, кому воно так треба…
Опинившись в готелі, Ялині так і не вдалось заснути. Купивши в найближчому нічному магазині пляшку незмінного червоного шампанського «Одеса» і чергову пачку «Парламенту», вона спустилась до моря. Загорнувшись в теплу ковдру з готельного номеру, сидячи просто на піску, Ялина поглядом гладила вовняні кучері хвиль і все думала, думала, думала…Ті думки, наче сполохані птахи, зграєю зривались із втомленої голови і розлітались врізнобіч. Агов! Де ви? Поверніться! Обережно! Високо літати – боляче падати…А у відповідь тільки шелест прибою і ледь-чутне шипіння тонучих у морській глибині мрій і фантазій.
Ялина сиділа так до самого сходу сонця. Поки не закінчився «Парламент» і не спустіла «Одеса». Не помічала ні пронизливого вітру, ні крапель солоних хвиль на обличчі. Чи, може, то були не хвилі. Так чи інакше, заснула вона цілковито спокійна і спустошена.
Весь наступний день дівчина провела наодинці з улюбленим містом. Бродила його вулицями, розглядала його будинки, милувалась його панорамами. Це місто завжди було для Ялини, немов бальзам на рани. Воно не питало, де вона пропадала так довго, чому не приїжджала, з ким проводила час і що в неї новенького. Воно просто приймало її у свої обійми і гоїло зболіле серце.
Додому Ялина повернулась повна наснаги, нових планів та з неодмінним і закономірним по поверненню з Одеси бажанням переїхати туди на постійне проживання.
Дні минали. Вир турбот звичним шаленим ритмом закрутив Ялину у самий свій епіцентр і все стало на свої місця. Ніщо не нагадувало їй про ту зимову пригоду. Тільки чомусь Ялина здригалась, коли проїжджала повз машини з наклейкою-чобітком на задньому склі. А решта – цілковита самотність але й цілковитий спокій. Доки одного суботнього вечора Яля, вийшовши з ванни, помітила десять пропущених викликів на телефоні з незнайомого номеру. І вже тримаючи слухавку в руках, отримала одинадцятий:
- Слухай! Це просто неможливо! Я вже півгодини у двері тарабаню. Сусіди позбігались. Дядько Мишко за монтіровкою побіг. Машина на місці, світло горить, на дзвінки не відповідаєш. Я вже хвилюватись почав. Як це розуміти? Щоб це мені перший і останній раз такі витівки! Візьмусь я за твоє виховання, тоді побачиш…
Не своя від щастя, Ялина кинулась відчиняти двері. На порозі стояв Максим. Високий, красивий, з ніжно-щирою посмішкою і вогниками в очах.
Сховавши від світу Ялю у своїх обіймах, він збиваючись зашепотів їй на вухо:
- Ти тоді так швидко поїхала, я нічого-нічогісінько не встигнув пояснити. Дзвонив тобі, дзвонив. А телефон вимкнений. Кажуть, немає такого номера. Змінила, мабуть. Довелось самому шукати тебе. Але ж знайшов! Який я щасливий, що знайшов! Я не міг, просто не мав права тебе ще раз втратити. Одного разу і того забагато. Скажу одразу, щоб на цей раз встигнути і ти ще кудись не щезла. Машина та з «чобітком», будь він не ладен, сестри моєї, і кріселко в багажнику теж її. А я машину гнав з Києва до Одеси, бо сестра вагітна на ній до Києва приїхала, і надумалась зненацька ще одного племінника народжувати. Ну, і назад вже літаком, звичайно, полетіла. А я на переговори з партнерами-бельгійцями якраз мав до Одеси летіти. Ну й перепала мені роль перевізника. Я знаю, в це важко повірити. Це звучить, як виправдання, як нісенітниця, але ти мусиш мені повірити! Розумієш?! Мусиш просто! Я зараз передзвоню сестрі, вона все підтвердить! Вір мені, чуєш?! Вір!...
Ялина вже давно не слухала, що саме він каже, а тільки заплющила очі, і мружачись від сліпучого щастя, грілася теплом його голосу.
- Ти чуєш? Кицюню? Ти мені віриш? – стурбовано перепитував Максим, зазираючи в її лице та намагаючись віднайти там відповідь на своє питання.
- Як ти мене знайшов? – притиснувшись обличчям до його шиї, прошепотіла Ялина.
- На цей раз все ще простіше, ніж звичайно. Ніякої логіки. Серцем…А ще…знаєш, весь Інтернет повний твоїми об’явами про продаж дому. Наклейка… - посміхався хлопець, цілуючи її мокре волосся.
_________________
Ведь если звёзды зажигают, значит это кому-нибудь нужно!
Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение Отправить e-mail
Показать сообщения:   
Начать новую тему   Ответить на тему    Список форумов ФОРУМ. СТАРАТЕЛЬ. СОМ -> Любимая проза Часовой пояс: GMT + 3
Страница 1 из 1


 
Перейти:  
Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете голосовать в опросах


Powered by phpBB © 2001, 2005 phpBB Group
Русская поддержка phpBB